Розлучитися з хімічним бізнесом колишнього власника Стіролу, народного депутата від Партії регіонів Миколи Янковського змусила надмірно висока ціна імпортованого з Російської Федерації природного газу. Як відомо, він використовується в якості сировини при виробництві азотних мінеральних добрив - основної продукції Стіролу. Тому газова складова у собівартості аміаку і карбаміду, що випускається на українських підприємствах, коливається в межах 65-80%.
Зараз, в IV кварталі, російський газ надходить в Україну по $253 за 1 тис. куб. м - без урахування ПДВ, витрат на транспортування розподільними трубопровідними мережами та цільової надбавки до тарифу. У той же час поточні експортні котирування дозволяють продавати в чорноморських портах аміачну селітру по $218 тонн, карбамід - по $250 тонн, і аміак - по $320 тонн.
Варто відзначити, що ціна російського газу для України безперервно підвищувалася з 2005 року, коли з ініціативи прем‘єра Юлії Тимошенко був розірваний договір про постачання, укладений до 2012 року і закріплював фіксовану ціну $48 за 1 тис. куб. м на весь період. Нова угода передбачала вже $95 за 1 тис. куб. м і щорічний перегляд цін. Однак сприятливі умови на зовнішніх ринках все одно дозволяли власникам українських хімпідприємств отримувати прибуток.
Приміром, у докризовому 2008 році при ціні газу $179,5 за 1 тис. куб. м експортні котирування на аміак досягали $965 тонн, на карбамід - $528 тонн. Втім, вже у IV кварталі 2008 року почався обвал цін на мінеральні добрива, тоді як вартість природного газу в Україну продовжувала зростати. Так, в 2009 році середня експортна вартість аміачної селітри зменшилася до $171 тонн, карбаміду - до $248 тонн, аміаку - до $247тонн. При цьому середньорічна вартість газу для України становила $260 за 1 тис. куб. м.
Не дивно, що за підсумками 2009 року той же горлівський Стірол задекларував чистий збиток у розмірі 324,19 млн. грн. проти чистого прибутку 591,08 млн. грн. в 2008 році. У теж час конкуренти українських виробників отримали помітну перевагу. Наприклад, голландські хімпідприємства отримували газ по $204 за 1 тис. куб. м, бельгійські - по $162, французькі - по $155, румунські - по $150, російські - менше $70.
Це пояснюється тим, що в якості сировини вони використовують більш дешевий близькосхідний газ, що транспортується в Європу спеціальними танкерами у скрапленому вигляді. А росіяни і румуни мають газ власного видобутку, - який для них, зрозуміло, коштує набагато менше, ніж для закордонних покупців.
При цьому реальних шансів, що в доступному для оцінки майбутньому ситуація для українських хімвиробників зміниться на краще, не так вже й багато. Так, президент Віктор Янукович заявив намір побудувати в одному з чорноморських портів термінал, що дозволяє приймати танкери зі зрідженим газом. За розрахунками уряду, це дозволить Україні додатково отримувати 10 млрд куб. м на рік близькосхідного газу.
Але коли він буде побудований, скільки років знадобиться на реалізацію проекту вартістю $2,5 млрд. і хто погодиться інвестувати такі гроші - в даний час спрогнозувати ніхто не може. У тому числі і сам голова держави. А власних коштів НАК "Нафтогаз Україна" і держбюджету для цих цілей явно не вистачить. Є, втім, ще одна ініціатива, яка передбачає допуск України до розробки рентабельних газових родовищ в Російській Федерації в обмін на часткову передачу управління національною газотранспортною системою Газпрому.
Таким чином, уряд хоче отримати 30 млрд куб. м дешевого газу, що дозволяє забезпечити потреби українських промпідприємств, перш за все в хімічному та металургійному секторах. Але і тут все далеко не просто і однозначно. Переговори на тему створення спільного підприємства просуваються надзвичайно повільно через дуже жорстку позицію росіян, які не бажають йти на будь-які компроміси.
Також варто відзначити, що проти створення газового СП активно виступає українська опозиція. Та й у Євросоюзі резонно побоюються посилення російського впливу в сфері енергетики, яке відбудеться при отриманні Газпромом контролю над транзитним потенціалом України. Тому зараз у хіміків немає реальних підстав розраховувати і на цей варіант вирішення проблем з дешевою сировиною.
Залишається додати, що ось вже кілька років українська влада не може домогтися поновлення прямих поставок дешевого середньоазіатського газу з Туркменії, Узбекистану або Казахстану. Вони були припинені ще в 2006 році і з тих пір кожен уряд намагався домовитися із середньоазіатськими лідерами, але у всіх випадках ефект виявлявся нульовим - завдяки російській позиції.
Відомо, що, по-перше, Москва в питаннях енергетики має серйозний вплив на Ашгабат, Астану і Ташкент. А по-друге, середньоазіатський газ в будь-якому випадку ще треба якось доставити в Україну. Транспортувати його довелося б через російську територію, а Газпром зовсім не зацікавлений у переході такого великого споживача, як Україна, до своїх конкурентів. Тому категорично відмовляється від надання послуг з транзиту.
Цим пояснюється і безрезультатність газових переговорів, які в 2009-2010 роках безпосередньо вели в Середній Азії представники українських фінансово-промислових груп. Тим часом на Близькому Сході, який є основним споживачем українського аміаку і карбаміду, повним ходом ведеться будівництво власних потужностей для виробництва мінеральних добрив. Враховуючи наявність в регіоні розвиненої газодобувної промисловості, легко зрозуміти, що досить скоро цей ринок збуту буде безповоротно втрачено.
У зв‘язку з цим рішення колишнього власника позбутися Стиролу виглядає цілком логічним. Хоча, наприклад, дніпропетровські підприємці Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов з дніпродзержинським ВАТ "ДніпроАзот" мають ті ж проблеми, що й М. Янковський у Горлівці, але пішли іншим шляхом. Вони не стали поспішали продавати збитковий актив, поки обмежившись його передачею в оренду тому ж Д. Фірташу. Таке рішення було ухвалене в жовтні нинішнього року на зборах акціонерів ДніпроАзоту.
Втім, у І. Коломойського і Г. Боголюбова ситуація все ж відрізняється від тієї, в якій опинився М. Янковський. Як відомо, дніпропетровські підприємці мають доступ до газових ресурсів українського видобутку завдяки присутності у ВАТ "Укрнафта", де їм належить близько 42% акцій. І в 2009 році вони цілком успішно забезпечували ДніпроАзот дешевим газом, отриманим від Укрнафти. У нинішньому році вони позбулися такої можливості, оскільки в новому уряді згадали про закон, що пропонує приватним і державним компаніям весь газ, що видобувається в Україні, продавати населенню тільки через НАК "Нафтогаз Україна".
Але теоретично, якщо на зміну чинному уряду прийде більш лояльний до дніпропетровської групи, він може повернутися до хімічного бізнесу за колишньою схемою. Якщо цього не станеться - тоді після закінчення п‘ятирічного терміну оренди підприємство може бути продано GroupDFД.Фірташа, якому, також належить ВАТ "Рівнеазот", ЗАТ "Кримський титан" і Кримський содовий завод.
Поза холдингом Д. Фірташа з вітчизняних виробників азотних добрив наразі залишаються державний Одеський припортовий завод, підконтрольний американському підприємцеві українського походження Алекс Ровт ЗАТ "Сєвєродонецьке об‘єднання "Азот" і черкаське ВАТ "Азот", що належить харківському підприємцю Олександру Ярославському.
При цьому Одеський припортовий числиться у списку підприємств, що підлягають приватизації, тому дуже скоро може опинитися в потрібних руках. А з А. Ярославським ось вже рік як веде переговори про покупку черкаського Азоту GroupDF. Сам харківський підприємець підтвердив ЗМІ свою готовність продати підприємство, однак його поки що не влаштовує пропонована ціна. Таким чином, у найближчому майбутньому група Д. Фірташа має непогані перспективи сконцентрувати майже весь український хімпром.
На відміну від перерахованих вище колег-конкурентів, GroupDF відчуває себе цілком упевнено в тій критичній ситуації, у якій ось уже 2 роки знаходяться національні виробники азотних добрив. Щоб зрозуміти, в чому його перевага, досить згадати, що Д. Фірташ через офшори є власником 90% зареєстрованої в Австрії компанії "CentrogasAG", якій, у свою чергу, належить 50% у відомому швейцарському трейдері "RosUkrEnergoAG".
Інші 50% належать структурам, пов‘язаним з Газпромом. Тому в 2006-2008 роках весь газ в Україні імпортувався через RUE. А після того, як у 2008 році тодішній прем‘єр Юлія Тимошенко домоглася виключення цієї компанії зі схеми поставок, підконтрольний Д. Фірташу Рівнеазот перейшов на закупівлі у ТОВ "Газпром збут України", створення якого російський газовий монополіст зажадав в обмін на виведення з великого бізнесу Д . Фірташа як фізособи.
І хоча умови, на яких підприємства GroupDF купують російський газ, не розголошуються, зрозуміло, що для Фірташа ціна набагато нижча, ніж для решти українських учасників ринку. Це дозволяє зробити висновок, що колишній чернівецький пожежний в даній історії - всього лише вивіска, за якою насправді ховаються інтереси Газпрому, тобто російського державного капіталу.
Це підтверджується і тим фактом, що численні підприємства, що належать Д. Фірташу, перебувають в управлінні нинішнього міністра палива та енергетики Юрія Бойко - на підставі нотаріальної довіреності, підписаної Д. Фірташем. Сам Ю. Бойко, відомий давніми дружніми стосунками з керівництвом Газпрому, пояснив журналістам, що взявся за управління GroupDF на прохання Д. Фірташа, ось уже кілька років продовжує суперечку з колишньою дружиною з приводу поділу майна. Мовляв, щоб екс-дружина після розлучення не забрала зайвого, друг-підприємець довірив йому все своє добро. Наскільки цю версію можна вважати правдоподібною, кожен має право зробити власні висновки.
